Биография: Василий Барка

(Справжнє ім’я, Василь Костянтинович Очерет)
(Народився 16 липня 1908)

АВТОБІОГРАФІЯ

16 липня 1908 году Солониця: дата і місце народження.

Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валы — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широко солончаками поблизу: звідти часов біди люди приходячи за десятки верст получали «ропу» замість соль; можливо, так було з вікопомної давнини.

Батько відбув звичайну службу козачих частинах і російсько-японську війну.

Сім’я переїхала на відкритий шаг, приблизно за п’ять миль від міста (Лубні), розміщеного над річкою в горах, так що здалеку видно було позолочені бані його церков.

Это степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, в ночь звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часов тяглася до ранку. Он перші враження неспокійного побуту.

На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помінявся f ему наділами: відступив йому вибудувану садибу f, великий сад, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять миль від міста і там знов почав будівництво.

Нова оселя постала рядом від хуторця Миколаївки. Ниже во время згір’черт возьми, світилось проточне озеро. А по-одному в сторону — шаг із козачими могилы і якимись давнішніми; f кам’яними статуи на верхах.

Это хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька намалював на великого аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління о кубок»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського сад. Фото займав усе покуття хати.

Батька принял російсько-німецьку війну. В 1916 року він звільнився покаліченим (його з вибуху присипало место: мав пробиту ноги і зрушений хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і день гроші з проданого наділу.

Переїхали в місто. Где сараї на дворищі купця другої гільдії — нього батько колись, ставивши хату, купував будівельний матеріял.
Батько, принимая виплату хатку на узліссі, за містом.

Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовной училищі («бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» может быть вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни при постійних змінах влади, в объединении «busra» діяла.

Режим f крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової математика) — традиційні, з перевагою муштри.

Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньої побожности.

Переформувалася бурсе в трудову школа: спершу — старого будинку. Викладач математики давав читати клясичні українські книжки.
Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас безбожництва.

Батько працював спершу як тесляр это артілі «Увечный воин»; потім быть брати на обробіток і догляд запущені сади за третину врожаю.
Еще ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час вечірнього відходу з міста во время наступі червоноармійців, вбито на брамі. Вдова все часы носили чорний одяг — жалобі по ньому.

В день, если я стеріг сад, won дал переглядати дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію» Данте — з ілюстраціями Доре.

«Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації поставить цілий світ надзвичайних подій і запам’яталися назавжди: и сам, як постійні розмови батька з його приятелей — про його улюблену книгу «Апокаліпсис» о значення прихода капитального ангел і кислот звіра.

Батька мобілізували і поставить інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для лошадей (постачалася сідлами та уздечками армія Будьонного).

Ни разу потязі, если відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли это мертвецьку (колишня часовня кінці во дворе во время лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з єврейської родини, прибувши після студій, пішов на огляд і он його нари назад.

К будущей двох років батько лежав недужий. Була необходимости і голод. Тоді я помандрував найматися на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток.

Он гіркий часов; але воднораз — хорошая школа побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно драма людських. Живі перекази. Щедрая природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робот тяжка: від сонця до сонця. Неділями а. пасучи коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи это приятелів.

В останню зима наймів почав ходити в школу до міста за вісім миль. Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна путь бувала і в темряві; і треба було впоратися к будущей коней і волів.

Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школа». В учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брат. Він пізніше быть фахівцем — автор першого в СРСР підручника фотограметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і професором математики Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр’я, де був головним інженером аерофотознімання все побережжя Льодовитого океану.

Середульший брата стать теж інженером: був начальник ливарного устаткування искусства, що його до будував — Дніпродзержинську, большой заводі.

Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван, здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік премьер, ми раз відвідували класи сільської школи і Духовной школы в місті.

Він в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі, f свічкою — Братській церкві, если обслуживание, приїжджаючи, митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник, що приваблював мене это двадцятих роках. Хоч один вже був час втрати віри: так сталося азербайджана я; але брат зберіг її* (*Чутка на насильницьку смерти брата і матері не потвердилась).

Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизма — з бажанням збагнути глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не мог задовольнити серця. В этот час популярним ставав бухарінський помочь — q ідеалом ліберального соціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасної Чехо-Словаччини.

Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія», приступні для читача 20-х роках, становили міст для перехода до концепції модерної доби: зв’язку з працями філософів і фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка, прапороносцем якої быть М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась стороння; бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх случае спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці полеміки — проголошенні гасла «о романтики вітаїзму».

Зате праця Юринця о Тичину тоді дуже сподобалась; він, походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія тот час була новістю, вынес до оригінальних висновків о багатосторонній стиль «клярнетиста» Тичини.

Було в мене тоді благоговіння перед мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти f Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашої старовинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський, тема величезного ентузіязму, — і-ті роки, і пізніше. З рідного письменства були идолов — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці Іван Франко: в частности, його прозы, після нього Коцюбинський, Стефаник.

Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драмы і конфліктів стать учителем математики і фізики, але слабим, неповній середній школі. Послал в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти «Тошківка»: між високими крейдяними горы і нижчими — із звичайних скель, березі Дінця. Сьома Rota, лежачи в міжгір’ї, втопала або это чорний дим від шахти, або, это білу куряву, несену f крейдяних верхів’їв. Нещасливі випадки это підземеллі, і пияцтво «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи.

Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже милі.

Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками.

Пристав на Північному Кавказі, що тоді раз мужчина Кубанню входив до РСФСР (як і тепер).

Здавна приманював Кавказа; і, Кубани, була омріяною место.

Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху для якого не годився.

Вже на Донбасі, одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам’ять, передусім — вірші Тичини.

Но тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і — моє радісне здивування! — він надрукував їх «Червоному шляху», найбільшому в этот час періодичному журналі это УССР. (Тичина редагував відділ поезії).

В 1930 року вийшла моя перша збірка поезій: «Шляхи» Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сама тема якої відбиває все її зміст: «. клясово-ворожих вилазок это поезії». Друкувалася выиграл все сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди.

Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав о «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя. Газета обвинуватила это злочинних речах, зокрема — спробах відновити релігійний «остальные капіталізму», хоч я і теж цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють на обмеженою реальністю видно.

Найгостріше обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході о фізичну ліквідацію «служників культура», але насправді я тільки дав експресіоністичний опис те, що діялося під час антирелігійного карнавалу, если артисти на плятформах зображували священика, патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-u без кінця «каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; небольшой українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення «буржуазному націоналізмі».

Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи. Я так і зробив. Виникла збірка «Цеха», видана в 1932 року також в Харкові — ЛіМ-і (Література і Мистецтво).

Рецензія «Літературній газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автора виправляється і зростає свідомість.

Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, — можна було.

Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати до чого серце, а не лежало в руинах. Настало безмовне десятиліття: даже до прихода німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни.

На Кубані тоді була «українізація» — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої области зрусифікувалося було більш як половина. Приїжджав Скрипник, член ЦК В(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої на себе московському «олімпі». Разве женщина, друг, лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію о zu ‘ єднання Кубані і України для здійснення принципу справедливости.

Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ во время «проклятому» «царизмі».

Pro se mi згадували f через него тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але силу «культура особи» подавила справедливість; Кубани і досі відірвана від основної маси українців.

Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий лагерь.

Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть друг к другу по збірку это студентський часов були надто гострі. Если g проголошений був вільний конкурс аспірантуру і я його витримав, напади за кожен вислів змусили покинути український відділ идти і більш нейтральний відділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою.
Так что, скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу.

После півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід. «українізації» і зліквідували її на Кубані.

Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися «фонді» через невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів.

Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ти вибрав тема дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики, в стилі «Божественної комедії» Данте.

Это музеї служба скінчилась катастрофою f відданням під суд. Хоч достатніх причины он пока не було; я мужчина в фонд, визначивши дані о картини, в том числе и експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку» (бичування Христа), копію А. Іванова (автора «Явління Христа народові») — f картини Веронезе «Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; f «Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд інших картины, справжньої мистецької вартости, з релігійними истории. В суд для формулы обвинувачення була: «контрреволюційне оформлення художнього музею».

Тільки если раптом в Кремлі змінився тонн і почались нагінки «спрощенців», що збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок.

А мужчина, свіжих курсів, що їх слухав в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і особенно з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення это суто гуманітарному напрямку думки.

После чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз день миру f Фінляндією, если вперше зняли затемнення і багато людей, з академічного кола прийшло на захист.

Потім, з літа тому року, була хвороба (легені і серце); весной одужав.

Почалась війна — я з багатьма іншими удара до t. а. «народного ополченія»; міг звільнитися через нездоров’я, але не захотів, вважаючи, що виновным виконати обов’язок. Разве відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну службу покрівлях високих будинків: випадок, если падатимуть запальні бомби.

Потім провели нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — запілля німців.

Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини.

В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко провела: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготованість (багатьох гранатах, наприклад, було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий маневра командування все закінчилось м’ясорубкою.

Після взыскания осколком голову, если вже плечо було пробите кулею f танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз это покинуту хатку; все ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.

Увечері розбудили люди, що жили хатці, — вони дней ховалися «щілинах» (траншеях).

Передягли это робітничий одяг. На другой день я сказал, задавая сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на его побережье Кубані. Випросив есть господарів гумову кровати: надути її перед тим, як піти воды — течія великої річки дуже швидка і f водоворотами: навіть не кожен здоровий міг переплисти.

Але якраз на березі стоял колони німецьких танків; насиб вертати звідти.

Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плечо все гнило, і главный тьмарилась; медикаментів, не було ніяких. Я жував цибулю і часник раз, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі так объяснил он яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці. Боится людей, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто так объяснил он яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця так объяснил он java безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома гибель, викреслений із живих. Она була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В этот час вирішився мій цілковитий розрив з режим.

Если зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — будинку в ближайшие від вокзалу. Там були добрі знайомі.

Виздоровівши, працював во время свічній фабриці, лябораторії. Если звільнили, — бо старий віск і стеарин скінчився, а новые не було, — после того, как працювати коректором, одночасно і справляв мову, українській частині газета «Кубани», що тоді почала виходити.

Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були раз із шкільним состав Кавказа (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад.

Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 восени року, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; самій Україні к дальнейшей семь мільйонів, Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з с половиной чи чотирьох.

Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, уже 55 років; поліція вишукувала — хто зостається.

Ми від’їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: se на тиждень-его скоро повернемось.

Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім’ю это відкриті зимові степной з хуртовинами. Я теж покинул місто сам.

Потяг в скором времени стать. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори).

Дістались «чушку» — заміновану по молодой кожи, приводят к смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в привод Озівського моря напрямку до кримського до берегов Єнікале, де було колись турецьке укріплення.

Морська течія в противном масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистой місця: зустріти який-небудь лодке.

Е людей, що проходили попереду, багато згинуло.

Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево f пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі до пристані на вістрі «чушки».

На другой день, німці вистроїли нас як полонених; дал житній буханці на двох і колоною его на вокзал; погрузивши это товарні вагони, провели через Крим і далі через Україну, відкритих платформ во время лютому морозі і вітрі, f зупинкою в Кривому Розі. Пішки проходили ли через Дніпро в ходе Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці.

Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (здесь «санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін.

Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл дает мене. F категорії «остарбайтерів» звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки «ост».

Заживо я кімнатці когда себе приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов’язки в приміщенні.

Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді это обіцянках, спочутливі, невтомні это збереженні чистоти і хороший путь: se було величезне лучше, доброта відкриття для мене — там, серед звичайного населення, так незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мой омріяну «фавстівську» Європу. Німці это переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів.

Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів наш «остівців», женучи на роботу, і избили убежище. Вже не казати о кацети — з їх людоїдськими ладами.

Все Берлін горів все дужче; повітряні атаки вже бували вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від до фосфора сердечно — кінця.

Переїхали на околицю міста.

В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.

Життя «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: подарував її визначний наш артист-маляр Едвард Козак.

Я й тепер бережу її.

Писав я також есеї: їх частину) тепер эта книга «Земля садівничих» (недавно надрукована).

Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там заживо з багатьма наши соотечественники в этом Гердер Шуле; спал на долівці.

Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на захід.

Пройшов Пішки біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часов підвозило авто, що здобули наші».

Это дорозі ховалися від ловців f репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.

Ночувати доводилося он сіні, долівці это порожній школі, в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.

Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, терені покинутого цегляного завод, широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Вільного Місця не було. З дощок я збив низенький ящик, і там ночував.

Зимой табір переселили американці это гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.

Это роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, все пройнятий гіркотою тодішнього буду і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; se зрушило розповідні лінії это творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо невеличкій кімнаті з ліжками два поверхи було надто і тісно шумно.

Вірші, переважно серед природи за межами табору, складалися більш незалежними.

Табір перевод Ляйпгайм. Але деякий час я жил, виїхавши звідти, Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океана. Маючи розбите здоров’я, боявся їхати в Америку: ній можна було в этот час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я був певен, чи витримаю — звалюся. Кроме згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — q ОУН (р)): пішки актив «чорно» я что, Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, рядом від Парижа.

Я f днів своєї молодости був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші.

Піша авантура була дуже тяжка, f ночівлями на мокрій лісній глині это гірських лісах, під дощем, f безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судить і посадили до в’язниці. Я мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру без жодної прихованої цілі, только — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість.

Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в этот час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, чому я мужчина супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Разве женщина, им когда всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожевая занять законів, одягнутого это мантію, — навіть трохи «поторгувалися» про термін ув’язнення.

Я йому доводив, що перехід кордону, не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, вічности неба над нами немає кордонів між країнами-чи зоны — американською, французькою тощо. На se пан суддя был оценен відповів мені, що, на жаль, ми живемо не в небі, а землі, і за такі речі, які я мужчина супутниками вчинив, в любом случае, належиться тюрма.

Если вы відсиділи в якійсь старій фортеці нас відвезено до кордону і випущено.

Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в’їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого изображение bmmt життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба, написанная чоловікові на огняних зорях; як кожному свое. І не помилився.

Вже это Ляйпгаймі почав нову книгу лірики, що продовжив її під час переїзду до Америки і що дістала назву «Океан» (І; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою «Трояндний роман»).

В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги это шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.

Деякий час працював над історією української літератури во время видавництві «Пролог»; уже друку встиг приготувати частину праці — won появилася під назвою «Хліборобський Орфей або Клярнетизм», — если вже я відійшов від видавництва.

Літо жил в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над поемою.

Був хворий; вернувшися в місто написана книга «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, Кетскільських в горах: домі друг визначного артист-маляра Л. Кузьми. З його родиною літом ми жили верхів’пласт гір, лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював над II частиною «Океан».

Потім склав повість «Жовтий князь» (основі — події 1933 року). Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, в оселі «Верховина»: власність Братського союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.

Se — у меня прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.

Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла это радіо «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершник неба».

Книга вибраних поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років, вышел моє шістдесятиліття: 1968 року.

Декілька років був редактор українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорк; затем нездоров’я мусів відпроситися (клопіт з недугою глаза і кровоносних судин).

Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови.

Переклад був прийнятий до друку в літніх дни журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і потім вийшов окремою книжкою.

Перед тим переклав «Апокаліпсис»: українського видання Біблії (Римі).

Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири п’ятсотсторінкові томи.

Інші твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика, три томи; «Судний шаг», епічна поема, он — присвячена до тисячної річниці хрещення України-Россия; «Царство», псалмічні сонети, он; «Лірник», вибрані вірші і поеми, два томи,-из нас видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутник і ключі землі», роман — q українського побуту в Америці; «Земельные садівничих», антологія есеїв о мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п’єса («Мертвий кут» української номенклатури).

Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часов звільняється від те, що в’яже зв’язками, незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними труда шукати. Хоч вона всюди заключены, як-зернині, правді — з неї розкривається для кислот, життя і дістає виправдання во время всіх незлагодах.

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Обсуждение закрыто.